Instagram-маски, AR-мистецтво та віртуальна ідентичність

Проблема взаємодії мистецтва із глядачем постала минулого століття. Тоді глядачі мали небагато опцій активної дії. Вони могли дивитися, слухати, реагувати на мистецтво у фізичному просторі. Зараз же є можливість одразу транслювати побачене чи почуте у соцмережі. Донедавна музеї та галереї ще намагалися боротись із цим. Наприклад, 2013-го року інсталяцію Джеймса Тарела «Aten Reign» в музеї Гуггенхайма не можна було фотографувати. Проте заборона не зупинила відвідувачів. Вже 2015-го року галерея Renwick дозволила фотографувати свою виставку «Wonder». Голова галерейного відділу комунікації Сара Снайдер пояснила такий крок як поступку глядачу. І це спрацювало: за шість тижнів галерею відвідало стільки ж людей, скільки за весь попередній рік.

Об этом сообщает Футляр от виолончели


Aten Reign крізь призму Instagram
Фото: скріншот
Aten Reign крізь призму Instagram

Переосмислення фотографування у галереях призвело до появи нового критерію побудови експозиції. «Інстаграмність» – це не просто можливість виставки бути сфотографованою, а її потенція стати фоном для селфі. Куратори почали свідомо закладати у ту чи іншу експозицію «instagramable» місця, де відвідувачі могли б проводити час, фотографувати себе та друзів, виставляти фото в соцмережі і таким чином рекламувати галерею. «Інстаграмність» виставки визначається її всеохопністю. Найбільш «інстаграмні» твори – це переважно енвайронменти – роботи, що активно видозмінюють простір. Енвайронменти робили ще на початку 20 століття різного роду аванґардисти. Класичний приклад – «1200 мішків з вугіллям» Марселя Дюшана на Міжнародній виставці сюрреалізму 1938-го року. Потрібне щось масштабне, аби хотілося зробити на фоні селфі. Джеймс Тарелл у «Aten Reign» надихався архітектурою Франка Ллойда Райта. Яйої Кусама перетворила живопис на дизайн інтер’єру у «Infinity Nets». А у «Infinity Mirror room» сам інтер’єр перетворився на казковий простір, в якому так і кортить сфотографуватися. Як це впливає на глядача?


Aftermath of Obliteration of Eternity, Яйої Кусама, 2009
Фото: Hirshhorn National Museum of Modern Art
Aftermath of Obliteration of Eternity, Яйої Кусама, 2009

Дослідниця Нью-Йоркського університету Олександра Бараш просила дві групи людей сходити в музей. Одна група мала робити й одразу викладати фото, інша – дивитися без смартфонів. За результатами інтерв’ю із обома групами, Бараш сверджує, що постинг фото відсторонює від безпосереднього сприйняття мистецтва. Вибір об’єкта та сам акт фотографування змінює враження від виставки. Мистецтво перетворюється на своєрідний атракціон. Власне, для дадаїстів і сюрреалістів енвайронменти і були розвагою. Способом вийти за межі буденності, привідкрити світ «нового мистецтва» та підважити насуплену серйозність «старого». Проте в комерційному прояві такі атракціони стають все більш функціональними та кон’юктурними. Яскравий приклад – так звані «Instagram-музеї», що схожі радше на шоуруми чи магазини. Є музеї селфі, почуттів, кольорів, мрій. Музей морозива, яєць, рожевого вина. В інстамузеях комерційна складова значно переважає над змістом творів. Через це вони виходять за межі мистецтва: художня чи концептуальна складова втрачається за кітчевою формою, яка забезпечує дохід. Проте у цьому галерейному тренді з’являється щось нове. Комерціалізовані енвайронменти першопочатково створені як фон для селфі. Нове тут: глядач – у центрі кадру.


Instagram-маска як жанр візуального мистецтва


Зміщення фокусу з фізичної реальності у віртуальну – послідовний крок для галерейного мистецтва. У часи, коли глядачі дивляться на мистецтво через камеру, потрібно потрапити всередину екрану [2]. В той час як мистецтво стає фоном, Instagram може змінити фон віртуальними засобами. А також дає дещо більше.


Instagram швидко зайняв провідну позицію у сфері мобільної фотографії. В тому числі завдяки додатковим функціям, таким як AR-фільтри. Стандартні фільтри працюють лише на фротальній камері. Вони змінюють фон на селфі чи доповнюють обличчя. За останній рік Instagram значно розвинув цю функцію. У відкритому доступі з’явилася програма для створення ефектів та можливість завантажувати їх від власного імені. Люди почали користуватися фільтрами більше та робити власні. Нещодавно виникла можливість створювати ефекти не лише для фронтальної камери, а і додавати віртуальні об’єкти чи змінювати простір під час зйомки звичайною камерою. Загалом, Instagram пропонує зручну платформу для AR-мистецтва. А також дає інструмент широкому колу користувачів. Маски приміряють як віртуальні аксесуари. Інфлюенсери, музиканти та моделі використовують їх як спосіб самовираження. А візуальні митці активно користуються ними як формою мистецтва.


Beauty3000, Джоанна Ясковська
Фото: Instagram @johwska
Beauty3000, Джоанна Ясковська

Split, @exitsimulation
Фото: Instagram @exitsimulation
Split, @exitsimulation

Хвилю AR-мистецтва в Instagram описують як футуризм, сюрреалізм, гіперреалізм, постмодерне переосмислення прекрасного. Справді, одна із перших авторок масок Джоанна Ясковська захоплена ідеєю побудови «ідеальної людини», напів-людини-напів-робота. Вона створила популярний фільтр Beauty3000 під враженням від футуристичної естетики. «Ідея пластикової, штучної краси як ніколи релевантна у сучасному суспільстві» – каже мисткиня. Біофутуристка Інес Марзан (Ines Alpha) вирощує на обличчі рослиноподібні фігури і називає це 3D-мейкапом. Джейд Роше додає ще одну пару очей. Діджитал-митець Аарон Яблонський намагається ламати очікування щодо репрезентації у соцмережах і розширювати межі сприйняття гендеру та краси у проекті @exitsimulation. «Я сподіваюсь, людям набридне шукати досконалість, можливо, уже набридло» – каже Яблонський.


Маски цілком вписуються в естетику та проблематику візуального діджитал-мистецтва: глянцеві текстури, абстрактні фігури, гола форма з окремим нашаруванням смислів. Згадати хоча б виставку Слави Крижановського «Errors» у київській галереї Set. Крижановського цікавила тема модифікації тіла. Серія абстрактних зображень позиціювалась як «візуальна документація» помилок, «віртуальний музей» невдалих модифікацій. «Зараз ми змінюємо тіло, намагаючись відтворити уніфікований ідеал краси, що відповідає масовому смаку. Зовсім скоро уявлення про те, чим є людина зовні, неймовірно розшириться. Ми отримаємо можливість модифікувати себе так, як тільки забажаємо, – написано в кураторському тексті. – Однак, повна свобода модифікацій наявна лише у віртуальному світі, в ігровій формі. Слава Крижановський впевнений, що це не лише гра, а репетиція: розробка свого майбутнього персонажа». А Instagram-маски – частина репетиції.


Віртуалізація ідентичності


Instagram-фільтри підіймають проблему ідентичності. Насправді, в центрі кадру – не власне глядач, а його образ. Загравання із власним образом у соцмережі призводить до віртуалізації ідентичності [3]. В Instagram на реальність накладається додатковий пласт віртуальності. Можливості конструювання образу технологічно розширюються і це впливає на ідентичність користувачів. «Ми всі почасти віртуальні істоти, – стверджує Яблонський. – Ми проводимо так багато часу перед девайсами, що ідентичність, яку ми створюємо в онлайні, стає невід’ємною частиною нас самих».


Маска «fibonacci» у фотороботі Філіпа Кустіча
Фото: Instagram @filipcustic1
Маска «fibonacci» у фотороботі Філіпа Кустіча

Якщо у роботі інших авторів масок переважає естетика, то мультидисциплінарний митець Філіп Кустіч працює більш концептуально. Наприклад, його маска «fibonacci» накладає на обличчя «золоту спіраль», звертаючи увагу на «природу» людини у віртуальну добу. Починаючи з фоторобіт, натхненних фешн-індустрією, закінчуючи AR-ефектами митець розвиває напрям «objetismo». У своїй творчості Кустіч поєднує медіа, але так чи інакше концентрується на об’єктах і вважає себе «віртуальним живописцем» у дусі сюрреалізму. Одним із термінів objetismo є «alive installation» – «лімб між людиною та об’єктом». У Мартіна Гайдеґґера є ідея про уречевлення людини через техніку. На його думку, модерна техніка напряму впливає на «сутність» людини, нав’язує певний спосіб буття. Це твердження стосується техніки загалом, Instagram – лише окремий приклад. «Alive installation» Кустіча – можлива метафора уречевлення у віртуальному просторі.


«Живою інсталяцією» була «Macro=Micro». Вона існувала у фізичному просторі як корпус із дзеркальних пластин, у якому автор проводив певний час, представляючи своє тіло для об’єктивації. У віртуальному вимірі «macro=micro» існує у вигляді Instagram-ефекту. Це не маска, а 3D-об’єкт, який з’являється під час зйомки на не-фронтальну камеру. Подібним проектом був «HOMO» у культурному центрі «La Térmica». Серія «віртуальних картин» була інстальована у формі розгорнутого іконостасу. Цей об’єкт також знайшов своє продовження у масивному Instagram-фільтрі.


Macro=Micro, Філіп Кустіч
Фото: скріншот із відео
Macro=Micro, Філіп Кустіч

HOMO, Філіп Кустіч
Фото: скріншот із відео
HOMO, Філіп Кустіч

Тему масок, уже не віртуальних, Кустіч розвивав у проекті для Gucci «Máscara hiperrealista» («Гіперреальна маска»). В межах проекту модель Марія Форке та сам автор постали в масках самих себе із заплющеними очима, ніби приміряючи власні обличчя. Цей жест гарно ілюструє ідею маски Жака Лакана. Слідом за Марксом Лакан говорить про соціальні маски, які ми маємо вдягати для позначення власної позиції у соціально-політичній ієрархії. Маска формує ідеальне его, ховає означуване за означником, тим самим перетворюючи суб’єкта на об’єкт бажання іншого [4]. Що таке AR-маска у цьому контексті – питання. Ще один інструмент у прагненні наблизити власний образ до самовідчуття. Проте іноді образ може брати гору над людиною.


Instagram-персонажі


Зв’язок між людиною та персонажем цікавив дніпровську арт-групу Fantastic Little Splash у проекті «Вперед, угору, навсібіч». Вони взяли за основу онлайн відеогру VRChat, провели там певний час і задокументували своє перебування у відеороботі. У грі користувачі комунікують з іншими через аватари, які можна самостійно створювати у завантажувати у чат. Учасники групи називають таку комунікацію «поверненням до племінного стану із його первісним відчуттям світу – одночасністю усіх процесів». У кураторському тексті сказано: «“реальне” та “віртуальне” не протиставляються, а взаємно продовжуються одне в одному, формуючи єдиний простір, позбавлений відчуття катастрофічної втрати». Подібна річ відбувається і в Instagram.


Фото: скріншот із відео


Фото: скріншот із відео


Фото: скріншот із відео


Фото: скріншот із відео


Фото: скріншот із відео


Фото: скріншот із відео


Учасниця проектів Кустіча Марія Форке – важлива для Філіпа персона. Він називає Марію своїм жіночим відображенням. Під псевдонімом Virgen María вона досліджує сексуальність у віртуальному вимірі. Якщо ми, на думку Аарона Яблонського, – почасти віртуальні, то Марія віртуальна переважно. Точніше, Virgen María – аватар, якого Форке послідовно розвиває. І хоча Virgen María здається досить відвертим персонажем, в Instagram є ще більш гіперболізовані образи.


Те, що цікавило Славу Крижановського – митці-кіборги – добре репрезентовано у Instagram. Але дещо в іншій формі. Якщо Кевін Ворвік чи Stelarc реально модифікували тіло, то Instagram-персонажі лише створюють образ радикальних трансформацій. Вони вибудовують свій аватар у «дивному новому світі» віртуальної реальності. Така тактика вписується в модерністську ідею «життя митця як мистецтво». Художник без твору встановлює свій статус способом думки, виглядом, самим існуванням. Проте Instagram-персонажі розширюють проблематику персони митця до питання персони загалом.


Один із образів Fecal matter
Фото: Instagram @ matieresfecales
Один із образів Fecal matter

Один із образів Salvia
Фото: Instagram @ salvjiia
Один із образів Salvia

Одними з таких є дует дизайнерів Анна Дальтон та Стівен Баскарен. Їх версія переосмислення краси включає «естетику потворного». У їх діяльності, так само, як у Філіпа Кустіча, помітний вплив фешн-індустрії. Мода як сфера найбільш радикальних візуальних експериментів стає театралізованою, неприродною, ґротескною та сюрреальною. У проекті Fecal Matter Анна та Стівен постають у максимально фантастичних образах. Чого варті хоча б heel-feet чоботи [5]. Чи різноманітні роги, крилоподібні вигини, шрами, пусті зіниці, тваринячі вуха та хвости. Істоти на їх фото перетинають межу людського. В подібній естетиці постає модель Salvia. Цікаво, як у AR-мистецтві віртуальне і реальне починає змішуватись [6]. Інес Марзан створила спеціально для Salvia особливий 3D-мейкап. Але на зображенні неможливо відрізнити, де справжня, а де віртуальна частина обличчя, якщо не знати, як модель виглядає без Instagram-маски. Salvia виглядає нереально і в реальності. Вона здається ілюстрацією суцільного уречевлення, повного перетворення на образ свого персонажа.


Lil Miquela у масці Інес Марзан
Фото: Instagram @lilmiquela
Lil Miquela у масці Інес Марзан

З іншого боку підходить до віртуальної ідентичності Lil Miquela. Вона – цілком віртуальна персона, яка виглядає реально лише у Instagram, та й це не завжди. Спершу Мікєла була арт-проектом Сари Деку та Тревора Макфедріса. Тепер над її соціальним життям працює ціла команда. Мікєла бере інтерв’ю у музикантів, пише поп-музику і займається активізмом. А також носить заквітчану маску Інес Марзан та фільтр Джоанни Ясковської. Для Мікєли це уже не елемент доповненої реальності, адже вона сама – вигадана. Її вигадують інші, а ми можемо робити це самостійно. У соцмережах ми так чи інакше залучені у цю гру саморепрезентацій. В Instagramми всі більше чи менше персонажі. Питання тільки у тому, більше чи менше.


Фоторобота Філіпа Кустіча
Фото: tunicastudio.com
Фоторобота Філіпа Кустіча

[1] Проект «Vertical cinema», Instagram-серіал «Eva.stories» та інші; український фільм «Завтра ти обов’язково видужаєш» (Станіслава Бітюцького), побудований на інстаграм-сторіс фільм «Stories» (Степана Літуна) та «FOMO» (Влада Красінського). Вертикальний фрагмент є у фільмі Міхаеля Ганеке «Happy End».


[2] Нескладно уявити повністю віртуальну експозицію у пустому білому кубі.


[3] Саме поняття віртуальної реальності проблематичне. З латини «virtus» перекладається як «потенційний», «можливий». Визначення віртуалізації дав соціолог Дмитро Іванов: «Віртуалізація […] це будь-яке заміщення реальності її симуляцією, образом — не обов’язково за допомогою комп’ютерної техніки, але обов’язково із застосуванням логіки віртуальної реальності…». В принципі, це стосується не лише Instagram, а природи медіумів загалом. До того ж, таке загальне визначення підважує саме поняття «реальності» на противагу «віртуальності». Адже реальність також доступна людям лише через сприйняття, як образ. Незважаючи на постульовану об’єктивність реальності, доведення якої відходить на другий план у сучасній науці, реальність дана нам також у вигляді віртуальної моделі. Набагато доцільніше було б говорити про життєсвіт. Життєсвіт – це термін з феноменології, що позначає своєрідний режим сприйняття реальності. У різних станах і ситуаціях – у буденності, уві сні, у стані наркотичного сп’яніння – режими різні. Під реальністю ми зазвичай маємо на увазі базовий життєсвіт – буденність. За логікою здорового глузду, буденний світ відображений не лише у нашому сприйнятті, але й існує об’єктивно. При цьому будь-який інший життєсвіт, скажімо, сон – існує, хоч і не об’єктивно. Все, що сприймається людиною – так чи інакше існує.


[4] Комічну лаканівську ситуацію описує Жижек у книзі «The Parallax View». Колишній міністр економіки Аргентини Домінго Кавальо був основним анти-героєм протестів у Буенос-Айресі 2001-го року. Тоді продавалися маски із його обличчям, які протестувальники надягали, щоб висміювати його. В момент, коли натовп прийшов під дім екс-міністра та збирався до штурму, Кавальо втік, надягнувши маску самого себе.


[5] Форма запозичена у дизайнера Александра Макквіна та доведена до гіперреальної текстури.


[6] Коли з’явилася маска Beauty3000, її намагалися відтворити через косметику.


Джерело статті: “https://lb.ua/culture/2020/02/13/449727_instagrammaski_armistetstvo.html”

ТОП новости

Вход

Меню пользователя